Барокова проповідь у контексті розвитку української літературної мови XVII ст.

Abstract

Дисертацію присвячено вивченню мовної специфіки української барокової проповіді, яка, продовжуючи традиції проповідництва попередніх епох, модифікувалася під європейським впливом. У роботі розглянуто характерні ознаки проповіді як жанрового різновиду релігійної літератури, визначено характерні риси проповіді барокової та мовні засоби їх вираження. Мета і завдання проповіді – шляхом словесного переконання, спрямованого одночасно і на розум, і на почуття, і на волю, змінити (або утвердити) моральні ціннісні орієнтири і поведінку людини. Цій меті служить добір відповідних мовних ресурсів. Засоби мовної реалізації настанов, пересторог, вказівок, наказів у бароковій проповіді традиційні, спільні для проповідей узагалі і в досліджуваних текстах досягалися на основі лексичних і граматичних ресурсів української мови. Головний засіб мовної організації проповідницького тексту – це монолог автора. Водночас основна частина проповіді поєднує різнорідні текстові блоки, що включають авторський монолог, цитування, діалоги, оповідні сюжетні вставки. Гомілійний твір ставав середовищем виникнення, розвитку та формування системи мовних засобів логічного членування тексту, способів передачі чужого мовлення. Проповідь нового типу презентує художній стиль, який містить прообрази інших стильових виявів мови й опосередковано відбиває всі процеси, що характеризують розвиток літературної мови. Встановлено, що українські письменники XVII ст. продовжували давню традицію перекладу та творчого опрацювання Святого Письма. Фрагменти, представлені в текстах барокових проповідей, а особливо наявність варіантів, засвідчують багатство української мови. Переклади сприяли зміцненню гідності й піднесенню престижу народної мови, утверджували її високий статус як мови сакральної, демонстрували здатність стати основою літературної. Переклади часто мали творчий характер: проповідники змінювали стиль викладу, його емоційну тональність, додавали художні засоби, вдавались до риторичних прийомів, що робило текст естетично вартіснішим. Завдяки перекладам, переказам, коментуванням та викликаних творчою уявою авторів розширенням сюжетів Святого Письма, воно входило через проповідь у свідомість українця як витвір рідної мови. Переказуючи прецедентний сюжет українською мовою, проповідник ставав творцем уже власного художнього тексту, яким поповнював скарбницю українського красного письменства. У дисертації проаналізовано лексичний склад барокової проповіді, який вирізняється розмаїттям тематичних груп, серед них найбільш презентативними є релігійна, морально-етична, сільськогосподарська, термінологічна лексика, що включає загальнонаукову лексику та лексику, пов’язану з різноманітними галузями людської діяльності (лексика судочинства, суспільно-політична, медична, філологічна), побутова, а також ономастична. Лексика досліджуваних текстів забезпечує національну своєрідність барокової проповіді, є виразником світосприйняття українців. Значна кількість лексичних одиниць проповідницького твору має статус мовних знаків української етнокультури. Продовженням традицій давнього письменства у проповідницьких творах є проведення лінгвістичної роботи над словом: глосування, розкриття семантичної структури багатозначних слів, що сприяло інтелектуалізації проповіді і водночас надавало можливість поєднати лінгвістичні знання про лексему з її образним потенціалом. Естетичні засади Бароко дали сильний поштовх до принципово нового розвитку виражальних засобів української мови. Зумовлене бароковим світоглядом сприйняття слова як засобу осягнення світу посилювало увагу до його семантичної глибини. Тексти проповідей насичені різноманітними тропами: епітетами, порівняннями, метафорами, мовними фігурами, що реалізують естетичну функцію мови в гомілійному творі. Збагачення виражальних засобів пов’язано з художнім утіленням барокових образів, сприйняттям та опрацюванням українськими митцями мотивів, спільних для всієї європейської літератури. Українські пріоритети виразно спостерігаємо і на граматичному рівні. Вони оприявнені в засобах граматичного вираження звертання – важливого структурного елемента проповідницького твору, у використанні специфічно українських дієслівних форм для реалізації директивності проповіді, у вживанні сполучників, що приєднували порівняльні конструкції та підрядні речення, у творенні форм ступенів порівняння прикметників. Граматична система української мови XVII століття повністю забезпечувала лінгвальну реалізацію жанрових ознак проповіді. Українська мова була потужним засобом творення барокової культури, культури, що ставила українців нарівні з європейськими народами. Досліджувані тексти демонструють спадкоємність не тільки на рівні рис народної мови в мовній тканині проповідей, а й на рівні успадкування елементів книжного стилю.