Соціалізація особистості як проблема міждисциплінарних досліджень

Abstract

У монографії розглянуто процес «соціалізації» як предмет інтенсивних теоретичних та експериментальних досліджень вітчизняних і зарубіжних учених. Проаналізовано базові поняття дослідження: «соціалізація», «соціальна адаптація», «соціальний розвиток особистості», що дало змогу чітко обґрунтувати теоретичні засади концепцій у визначенні сутності соціалізації, що існує у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі, здійснити їх класифікацію за різними ознаками. Філософський підхід до проблеми соціалізації особистості полягає в тому, що соціалізація особистості розглядається як процес взаємодії індивіда й суспільства на основі предметно-перетворювальної діяльності індивіда, наслідком чого стає конкретно-історична форма його соціальності. Представники соціологічної думки визначають соціалізацію як цілісність усіх впливів соціального та культурного середовища, що спонтанно навчають індивіда адаптуватися до структури, зразків поведінки певних конкретних соціальних груп. Культурологічна концепція розглядає соціалізацію з позиції засвоєння індивідом культури суспільства, у якому формується й концентрується особистість, засвоєння знань, умінь і навичок, необхідних людині для адекватної діяльності та взаємодії із соціокультурним оточенням. У соціальній психології соціалізація особистості практично ототожнюється із соціальною адаптацією в широкому її розумінні. Соціальна адаптація є інтегративним показником стану людини, який віддзеркалює її можливості виконувати певні біосоціальні функції: адекватне сприйняття соціальної дійсності й власного організму; адекватну систему стосунків з довкіллям; спроможність до праці, навчання, організації дозвілля; здатність до самообслуговування та взаємообслуговування в сім’ї та колективі; адаптивність поведінки відповідно до рольових очікувань інших. З’ясовано, що соціальний розвиток особистості – це процес, за якого відбувається засвоєння традицій культури і суспільства, у якому вона росте, формування цінностей. І сім’я як головний та основний його осередок стає своєрідним провідником, який із покоління в покоління несе досвід і знання, накопичені раніше. Саме для того, щоб сприйняття навколишнього світу індивідом згодом не стало спотвореним, батьки створюють у будинку правильну психологічну атмосферу − атмосферу довіри та взаємної поваги.