ФУНКЦІЇ ЕКСПРЕСИВНИХ СУФІКСІВ У МОВІ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Abstract

Вивчення особливостей мови українських письменників-класиків було й залишається досі важливим завданням вітчизняного мовознавства. Мовотворчість Т. Шевченка – потужна сторінка історії української національної мови, дослідження якої дає змогу глибше пізнати специфіку літературної мови українців на різних етапах її становлення й розвитку, взаємодію традиційно-книжних і народнорозмовних елементів. У духовній культурі кожного народу, серед її визначних творців, є поети, що їх імена огорнуті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом українського народу є Т. Шевченко, і, як зазначав І. Франко, «доки тривати буде українське слово, Шевченко не перестане вважатися головою і завершенням одної многозначущої доби нашої літератури, котра в ньому від першого ж його виступу бачила джерело нового для себе розвою і натхнення…». Творчість українського національного генія була об’єктом наукових зацікавлень різних поколінь дослідників – від сучасників великого поета до вчених ХХІ ст. Серед українських шевченкознавців такі науковці, як І. Франко, Л. Булаховський, В. Ващенко, З. Гузар, С. Єрмоленко, І. Пільгук, П. Плющ, В. Русанівський, П. Тимошенко, В. Чапленко та ін. Проте й досі існують значні прогалини у висвітленні особливостей мови й стилю творів визначного письменника. Так, пильної наукової уваги потребує проблема співвідношення узуальних, нейтральних й стилістично забарвлених мовних елементів, зокрема використання великим Кобзарем історично маркованої лексики.