Короткий опис(реферат):
Метою статті є розгляд сучасної концепції «трикутник знань» як універсального підходу до розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності на основі посилення взаємозв’язків між наукою, освітою та бізнесом. Теоретико-методологічну базу дослідження становлять фундаментальні положення економічної теорії та практики, загальнонаукові та спеціальні методи пізнання економічної дійсності. Основні методи, які були використані: структурно логічний; порівняльний, метод деталізації та синтезу. Концепція «трикутник знань» стає все більш популярним методом регулювання науково-технічної діяльності та вироблення державної інноваційної політики. У статті надано концептуальний аналіз різних підходів до розуміння філософії «трикутника знань» та його зв’язків з іншими науково-методологічними конструкціями, зокрема з національними інноваційними системами. Розглянуто основні елементи концепції та можливості її застосування у розробці інноваційної політики держави. Акцентовано увагу на системному підході до регулювання процесів створення наукових знань та інновацій. Встановлено, що «трикутник знань» стимулює продуктивну взаємодію між освітнім, науковим та бізнес-секторами. Політичні заходи, засновані на такому підході, покликані розширити академічну культуру університетів, спонукаючи їх зосередитися не лише на досконалості науки та викладання, а й на розвитку інновацій та розв’язання соціально-економічних проблем. З’ясовано, що концепція була сформульована для вирішення низки завдань: стимулювання інновацій; посилення потоку приватних інвестицій у НДДКР; подолання труднощів у зв’язку з комерціалізацією результатів НДДКР. Виявлено, що «трикутник знань» забезпечує сприяння у прийнятті політичних рішень, оскільки інвестиції навіть в одну з його складових забезпечують позитивний ефект не лише для інших компонентів (учасників), а й для зовнішнього контексту, включаючи модернізацію ринку праці, стимулювання структурних змін в економіці та покращення якості життя. Описано учасників «трикутника знань», до яких входять заклади вищої освіти, органи влади та приватні компанії. Визначено їх завдання у розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності. Зроблено висновок, що університети виконують численні види діяльності; а їх функції зазвичай вирізняються національним контекстом. В різних країнах якість освітньої, наукової та інноваційної діяльності університетів різниться й залежить від історичних факторів, державної політики та інституційних структур.
