Abstract:
Неодмінною ознакою живої мови є її постійний рух, поява в ній змін, зумовлених і внутрішньомовними, і екстралінгвістичними чинниками. Літературна мова як еталон правильності, кодифікованості вбирає в себе далеко не все з того, що виникає в повсякденній мовленнєвій практиці. Це є виявом самозахисту мови, що забезпечує їй стабільність як засобу зв’язку між багатьма поколіннями.
У сучасних умовах, коли українська мова функціонує як державна, істотно зростає значення культури мови, яка є важливим компонентом загальної культури людини. Після здобуття Україною незалежності, коли українська мова почала дедалі ширше використовуватися в усіх сферах суспільного життя, гостро постали питання культури мови, які раніше цікавили лише обмежені кола української інтелігенції. Активні процеси демократизації української літературної мови, пов’язані з відповідними суспільно-політичними змінами в Україні, стають особливо помітними наприкінці XX ст. Саме значні суспільні зрушення спровокували громадську полеміку з мовних питань: починають дискутуватися питання мовної норми, ті або інші варіанти, що пропонуються як нормативні, безпосередньо пов’язані з певними національно-культурними орієнтаціями.
